Тиждень безбар'єрності — а чому не місяць? Чому не рік? Чому не життя без бар'єрів?

Поїздка Львів – Київ. Для когось - звична подорож. Для когось - дорога через сотні перешкод.
Цей текст - не про акцію. Він про досвід, який змушує переосмислити саме слово «доступність».

Бар'єри не не зникають за тиждень. Безбар'єрність — це не тиждень. Це — життя. І вибір: бачити людину чи ні.

Ми не просимо. Ми просто хочемо поїхати. Сісти в поїзд. Доїхати. Побачити родину. Побувати на роботі. Провести зустріч. Але якщо ти користуєшся кріслом колісним — "просто" закінчується одразу.

Реалії

Нерівний доступ до квитка

Так, квиток можна замовити. І навіть через офіційний додаток Укрзалізниці. Але проблема — не в наявності кнопки. Проблема — в тому, як це працює насправді.

Щоб замовити спецкупе у спеціальному вагоні, доступне людям з інвалідністю, які користуються кріслом колісним або іншими спеціальними засобами реабілітації, та їх супровідникам, потрібно:

• обрати поїзд (але ви не знаєте, в якому з них є адаптоване купе);
• заповнити спеціальну заявку;
• прикріпити документи, що підтверджують інвалідність;
• вказати тип засобу реабілітації;
• ввести номер потяга (на свій страх і ризик — бо не позначено, де є потрібний вагон);
• дочекатися відповіді — зазвичай на електронну пошту.

Як зазначено на сайті Укрзалізниці, заявку можна подати щонайменше за 5 діб до запланованої дати подорожі. Враховуйте, що час обробки заявки — до 24 годин. Але скажімо відверто — у 2025 році, в умовах повномасштабної війни, чи всі ваші поїздки заплановані заздалегідь?

Хтось їде раптово — на лікування. Хтось терміново мусить з'явитися в суд, оформити документи, поїхати до пораненого родича чи евакуюватися. Це — не туризм. Це — реальність воєнного часу. І ця реальність не сумісна з системою, яка вимагає передбачити все наперед і чекати відповіді. Такий підхід відсікає всіх, хто не живе в умовному мирі. А саме ці люди — і є найбільш уразливими. Їм не зручно чекати. Їм потрібно їхати. Тут і зараз.

Позначки є для всіх. Крім нас.

В інтерфейсі Укрзалізниці: поїзди позначені як "Інтерсіті+", "дитячий", "жіночий", "флагманський", але жодна піктограма не свідчить про наявність вагона з адаптованим купе.Тож людина обирає склад навмання.

Далі — дзвінок від співробітника УЗ: "У цьому потязі немає спецвагона. Вам не підходить. Можемо запропонувати інший рейс… на інший день…"

І починається гра в "вгадай, коли тебе повезуть": Який потяг обладнаний Коли він їде? Чому цього не вказано одразу?

Це не сервіс. Це — імпровізація. Це не планування. Це — телефонна координація наосліп.

І навіть коли система формально працює — вона не враховує базових потреб. Людині дуже важко заздалегідь перевірити, у якому складі потягу є адаптоване купе.Недоступність в загальному доступі цієї інформації на прикладі "інших позначек" створює пастку: щоб подати заявку, треба знати номер потяга. А щоб дізнатися, який склад підходить — потрібно вже подати заявку.

• Технологія є. Але не для всіх.
• Платформа УЗ — одна. Але досвід — різний.
• Хтось купує квиток за дві хвилини.
• Інший — подає заявку, прикріплює документи, чекає підтвердження.
• І ще телефонує, щоб з'ясувати, чи "його вагон" взагалі існує

Рівність — не в наявності кнопки, а в тому, що вона працює однаково для всіх. Безбар'єрність — це не "особливий сервіс Це — коли ти просто можеш їхати. Без дозволу. Без запиту. Без принижень.

Доїхати до вокзалу — якщо пощастить

Коли поїздка термінова, і з квитком усе ще "на паузі" — починається інший квест: як доїхати до вокзалу людині, яка користується кріслом колісним?

Громадський транспорт. Низькополі автобуси? Вони в графіках — але не в реальності. Села, передмістя, навіть околиці великих міст — без жодної доступної маршрутки.

Таксі. Найдорожчий тариф: Інклюзивний — 396 грн

Так, той самий, який має бути не привілеєм, а необхідністю. Бо якщо твоє "тіло" не вміщається у звичайну машину — ти платиш більше.

Ми платимо не за комфорт. Ми платимо за те, щоб нас взагалі повезли.

Вокзал — точка стику чи точка відчаю?

Поїздка ще не почалась, але витрати та бар’єри — вже на максимумі.

По приїзду на вокзал — новий квест: з'ясувати, чи існує взагалі поїзд, який тобі підходить. Потрібно купити квиток.

• Каса . Потрібно дізнатися, в якому складі потягу є адаптований вагон, і чи він взагалі курсує у потрібному напрямку.
• Заява. На місці потрібно написати заяву, яку надсилають на погодження до центрального офісу УЗ. Час очікування — 30–40 хвилин, іноді більше.
• Покупка квитка. Після погодження з центрального офісу ви отримуєте дозвіл на оформлення квитка. Це не миттєво, але процедура передбачена — і, за наявності місць, працює.
• Реєстрація на допомогу. Не забудьте повідомити про потребу в супроводі — без цього допомогу не гарантують.
• Таксі №2. Доїхати назад додому. Або до готелю. Або ще кудись — бо поїзд лише завтра. Вартість — ще 400 грн.

У день відправлення — все спочатку. Ще одне таксі, щоб доїхати до вокзалу. Бо іншого транспорту — немає. Ще 400 грн.

Коли право поїхати перетворюється на "переконати, що маєш право" — це не про сервіс. Це про виживання.

Кожен крок вимагає часу, контакту, очікування, пояснень.

Кожна дія — не автоматична, а "узгоджена". І все це — лише щоб отримати право бути там, де інші вже давно їдуть.

Час, як привілей

Навіть якщо людині з інвалідністю вдалося доїхати до вокзалу, подолати всі попередні бар’єри та фізично дістатися до каси — це ще не гарантія, що вона зможе купити квиток.

Реальна історія. Київ. Людина у кріслі колісному разом із супроводом уже на вокзалі, чекає потяг до Львова. Раптово виникає термінова потреба: через два дні потрібно їхати до Дніпра. Логічно — купити квиток одразу, поки є час і присутність.

Але в спеціалізованій касі для обслуговування осіб з інвалідністю залізничного вокзалу Києва повідомляють: оформити спецквиток неможливо — працівник, який цим займається, працює лише до 19:00.Порада — звернутись до каси ЗВ Львів після прибуття. І от що маємо на практиці: потяг прибуває до Львова о 6:30 ранку. А каса, яка обслуговує осіб з інвалідністю, на той час ще зачинена. Тобто замість вирішити питання в Києві — там, де воно виникло, — людину відправляють в інше місто, де… знову неможливо вирішити це питання одразу. Бо "ще рано". Бо каса "працює згодом". Бо людина з інвалідністю має або чекати кілька годин прямо на вокзалі, або приїжджати ще раз — спеціально, витрачаючи час, гроші й сили.

Тобто сервіс формально доступний — але не тоді, коли потрібно людині. А тоді, коли зручно системі.?

І це називається "інклюзія? Це — бар’єр із табличкою «Графік роботи».

Безбар’єрність — це не про «індивідуальний підхід за розкладом».
Це про доступність у той момент, коли вона потрібна. Як для всіх.
Без винятків. Без перенаправлень. Без очікувань "до відкриття".

Посадка на поїзд: підйом, якого може не бути

Квиток куплено. Таксі — подолано. Настав день поїздки. А далі — питання: як потрапити на платформу та у вагон?

На багатьох вокзалах ліфти або не працюють, або взагалі не встановлені. Альтернатива? Сходи. Або… персонал вокзалу, який переносить людину з кріслом колісним вручну.

Це не сервіс. Це — благодійність на межі травмування.

Але навіть коли людина може потрапити на перон за допомогою ліфта, пандуса або взагалі безперешкодно — це працює лише у випадку, якщо її потяг вирушає з першої платформи. Якщо ні — починається справжній квест: наземні переходи, які у 90% вокзалів України взагалі не відповідають вимогам облаштованого безпечного пішохідного переходу через залізничні колії.

Для людей, які пересуваються за допомогою крісла колісного, це часто — єдиний варіант потрапити до поїзда. І цей варіант — небезпечний, некомфортний, принизливий. Особливо в дощ чи сніг, коли все мокре, слизьке, замерзле. Колеса ковзають. Руки примерзають. Одяг мокрий. А тобі ще їхати. У цих же речах. Якщо немає змоги переодягтись — поїздка перетворюється на виживання. А тепер додаймо темну пору доби. Погане освітлення. А потім — ще й потяг, який зупинився просто на переході й перегородив шлях. Що далі? Альтернатива?

Знову — персонал вокзалу. І знову — підняття на руках.

Підйом до вагона (є вагон для осіб з інвалідністю, доступний людям, які користуються кріслом колісним)

На перший погляд — усе гаразд. Але ні. Дуже часто саме потрібний вагон зупиняється там, де на платформах розташовані перешкоди: підземні переходи, кіоски з продажу, технічні опори. У таких випадках просто неможливо безпечно розкласти пандус.

І, як наслідок, знову — підняття на руках. Іноді — за допомоги провідника. Часто — з участю сторонніх.

Допомога, яка не завжди є

Ситуація поступово змінюється — і це варто відзначити.

Все більше вокзалів намагаються реагувати оперативно, допомагати, дбати. Проте досі не всі дії є системними. І навіть якщо ви повідомили про потребу в допомозі — це не завжди гарантія, що хтось вийде зустріти, підняти, провести до місця.

Це не стільки провина окремих працівників, скільки результат того, що допомога залежить від людського чинника, а не вбудованої і гарантованої системи.

Буває й таке: звертаєшся з проханням увімкнути ліфт для особи з інвалідністю, щоб потрапити на перон — або з іншим запитанням щодо допомоги — а у відповідь чуєш: "не на часі", або навіть: "а чого ця людина там опинилась?". Це — реальний досвід пасажирів на ЗВ Київ.

І це не виняток, а симптом браку системного ставлення.

Відсутність спецвагона взагалі

Якщо спеціального вагона немає у складі потяга, а їхати потрібно — посадка стає ще складнішою. Жоден звичайний вагон не адаптований для людини, яка користується кріслом колісним або іншим засобом реабілітації. І навіть якщо їй вдалося зайти всередину — це ще не означає, що вона є пасажиром на рівних умовах. Часто це — лише фізична присутність у просторі, який не враховує її потреби.

Мінімум простору

у звичайних вагонах: немає достатньої ширини для маневру крісла, не передбачено місця для супровідника, відсутні системи фіксації для безпечного перебування в дорозі. Людину просять «пересісти», а крісло — залишити в тамбурі або притиснути до стіни. Це означає втрату контролю над власним пересуванням.

Недоступні туалети

Туалет може бути розташований в іншому кінці вагона або взагалі непридатний для користування. Людина змушена терпіти всю поїздку — 7–10 годин — без доступу до базової гігієни.

Відсутність контролю

У вагоні може не бути кнопки виклику провідника. Температурний режим і освітлення не регулюються. Людина не має доступу до жодного елементу контролю над середовищем.

Що це означає на практиці?

• Людина не може скористатись туалетом.
• Не може повернутись у своєму кріслі.
• Не може викликати допомогу.
• Не може нічого змінити — бо все поза її контролем.
• Це — не поїздка. Це — ізоляція у русі.

Нові вагони: комфорт на словах чи насправді?

Так, Укрзалізниця заявляє про оновлення вагонного парку. І в останні роки дійсно з’явилися нові спецвагони, обладнані для перевезення людей, які користуються кріслом колісним. Це — крок уперед.

Але питання — не лише в наявності вагона. А в тому, як і де ці вагони курсують, наскільки системним є підхід, і наскільки вони дійсно зручні в реальності.

Ці вагони є лише в окремих потягах. Їх критично не вистачає. І це не просто статистика — це щоденне ускладнення для сотень пасажирів. Чому б не зробити так, щоб у кожному вагоні було принаймні одне прилаштоване купе? Ну а враховуючи наші реалії — хоча б щоб у кожному потязі був вагон із таким купе?

Це має бути стандартом, а не винятком.

Що працює

Розкладні пандуси для посадки.
Зручне місце з фіксацією для крісла колісного.
Доступний санвузол, до якого можна заїхати без потреби пересідати.
Кнопка виклику провідника або персоналу.
Простір для супровідника поряд з пасажиром.

Ці речі мали б бути стандартом. Але в українських реаліях — це, на жаль, виняток, а не норма.

Що досі не працює

Інформація про наявність спеціальних вагонів залишається важкодоступною. Хоч фільтр у додатку «Укрзалізниці» формально існує, знайти його непросто, він неочевидний у користуванні та не дає змоги швидко визначити, де саме є адаптоване купе.

Безбар’єрний доступ до платформ — усе ще проблема.
У багатьох випадках ліфти несправні або взагалі відсутні.
Пандуси часто не відповідають нормам: надто круті, нестабільні або непридатні до використання.
У результаті люди, які пересуваються за допомогою крісла колісних, не можуть потрапити на платформу без сторонньої допомоги — замість мати змогу зробити це самостійно, як має бути в гідному, доступному середовищі.

Новий вагон — це не все. Без системи це лише поодиноке поліпшення. Без доступу до інформації — це приклад того, як хорошу річ ховають від тих, кому вона потрібна. Безбар’єрність — це не пункт прибуття. Це має бути сама дорога.

Прибуття: усе те саме, тільки в зворотному напрямку

Поїздка завершується — але бар’єри не зникають.

Усе, що людина долала на початку шляху, повторюється під час прибуття:

знову потрібно знайти працівника, щоб допомогли з виходом;

якщо спецпідйомник не працює або його не підготували — знову "на руках"; якщо платформа не перша — знову перехід між коліями через сумнівні наземні переходи; якщо немає транспорту — знову пошук таксі з тарифом «інклюзивний» або довге очікування.

Нічого нового. Просто нове місто — ті ж самі старі бар’єри.

А ще один нюанс: інклюзивне таксі працює з 6:00 до 22:00, але приймає замовлення фактично — лише до 21:00. Якщо поїзд прибуває пізніше, дістатися до готелю стає складніше й дорожче.

До того ж, до вартості подорожі додається проживання: середня ціна за добу в готелі з базовою доступністю — від 2700 до 3200 грн. І це — ще один фактор, який робить поїздку недосяжною для багатьох.

Ціна доступності

Одна поїздка Львів - Київ з урахуванням таксі, проживання, квитків, якщо є супровідник, - обійдеться приблизно у 3 800-4 400– гривень.

І це - за пільговим тарифом.

Для порівняння: пенсія людини з інвалідністю І групи - 2 361 грн.
Тобто одна дорога - це дві пенсії. (і це лише проїзд, без ночівлі чи харчування).

Для порівняння: пенсія особи з інвалідністю І групи в Україні у 2025 році становить 100% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Це — 2 361 грн на місяць.

Тобто одна поїздка — це дві пенсії. А іноді — й більше.

Постає риторичне, але гірке питання до тих, хто розраховує й затверджує соціальні виплати:

Як прожити на ці гроші, якщо навіть одна необхідна поїздка — вже недосяжна розкіш?