Новини і події
Тип контенту
Сортувати за датою
Новини
Закон для рівності на дорозі
Кабінет Міністрів України підтримав важливий крок на шляху до посилення прав водіїв з інвалідністю, схваливши законопроєкт, ініційований Міністерством у справах ветеранів. Документ має на меті врегулювати питання паркування, ідентифікації та контролю за дотриманням пільг для людей з інвалідністю, які керують транспортними засобами. Що зміниться? Попри існуючі штрафи, паркувальні місця для осіб з інвалідністю часто незаконно займають ті, хто не має на це права. Законопроєкт пропонує дієвий механізм контролю за використанням цих місць: Запроваджується єдиний розпізнавальний знак “Водій з інвалідністю” з QR-кодом , який підтверджує право на пільги. Уточнюються вимоги до облаштування паркомісць для транспортних засобів, якими керують або які перевозять осіб з інвалідністю. Визначається порядок пред’явлення документів – як у паперовій, так і електронній формі. Посилюється контроль за дотриманням правил , що дозволить уникнути зловживань. Законопроєкт вносить зміни до двох ключових законів: “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” — деталізуються норми облаштування паркувальних місць та вимоги до розпізнавального знака. “Про дорожній рух” — впроваджується обов’язкове використання нового знака під час перевезення або керування автомобілем особою з інвалідністю. Закон створено у партнерстві з ветеранською спільнотою Документ розроблено у відповідь на численні звернення від ветеранів та ветеранок, які після поранень або контузій отримали інвалідність, але прагнуть залишатися мобільними та самостійними. Саме їхній запит ліг в основу ініціативи. Що далі? Наступний етап — розгляд законопроєкту у Верховній Раді України. Це рішення — не лише про регулювання дорожнього руху, а про визнання реальних потреб тих, хто боронив країну і хоче продовжувати повноцінне життя. Інформація та фото були взяті з відкритих інтернет джерел
28.05.2025
Читати далі
Статті
Тиждень безбар'єрності — а чому не місяць? Чому не рік? Чому не життя без бар'єрів?
Тиждень безбар'єрності — а чому не місяць? Чому не рік? Чому не життя без бар'єрів? Поїздка Львів – Київ. Для когось - звична подорож. Для когось - дорога через сотні перешкод. Цей текст - не про акцію. Він про досвід, який змушує переосмислити саме слово «доступність». Бар'єри не не зникають за тиждень. Безбар'єрність — це не тиждень. Це — життя. І вибір: бачити людину чи ні. Ми не просимо. Ми просто хочемо поїхати. Сісти в поїзд. Доїхати. Побачити родину. Побувати на роботі. Провести зустріч. Але якщо ти користуєшся кріслом колісним — "просто" закінчується одразу. Реалії Нерівний доступ до квитка Так, квиток можна замовити. І навіть через офіційний додаток Укрзалізниці. Але проблема — не в наявності кнопки. Проблема — в тому, як це працює насправді. Щоб замовити спецкупе у спеціальному вагоні, доступне людям з інвалідністю, які користуються кріслом колісним або іншими спеціальними засобами реабілітації, та їх супровідникам, потрібно: обрати поїзд (але ви не знаєте, в якому з них є адаптоване купе); заповнити спеціальну заявку; прикріпити документи, що підтверджують інвалідність; вказати тип засобу реабілітації; ввести номер потяга (на свій страх і ризик — бо не позначено, де є потрібний вагон); дочекатися відповіді — зазвичай на електронну пошту. Як зазначено на сайті Укрзалізниці, заявку можна подати щонайменше за 5 діб до запланованої дати подорожі. Враховуйте, що час обробки заявки — до 24 годин. Але скажімо відверто — у 2025 році, в умовах повномасштабної війни, чи всі ваші поїздки заплановані заздалегідь? Хтось їде раптово — на лікування. Хтось терміново мусить з'явитися в суд, оформити документи, поїхати до пораненого родича чи евакуюватися. Це — не туризм. Це — реальність воєнного часу. І ця реальність не сумісна з системою, яка вимагає передбачити все наперед і чекати відповіді. Такий підхід відсікає всіх, хто не живе в умовному мирі. А саме ці люди — і є найбільш уразливими. Їм не зручно чекати. Їм потрібно їхати. Тут і зараз. Позначки є для всіх. Крім нас. В інтерфейсі Укрзалізниці: поїзди позначені як "Інтерсіті+", "дитячий", "жіночий", "флагманський" , але жодна піктограма не свідчить про наявність вагона з адаптованим купе.Тож людина обирає склад навмання. Далі — дзвінок від співробітника УЗ: "У цьому потязі немає спецвагона. Вам не підходить. Можемо запропонувати інший рейс… на інший день…" І починається гра в "вгадай, коли тебе повезуть": Який потяг обладнаний Коли він їде? Чому цього не вказано одразу? Це не сервіс. Це — імпровізація. Це не планування. Це — телефонна координація наосліп. І навіть коли система формально працює — вона не враховує базових потреб. Людині дуже важко заздалегідь перевірити, у якому складі потягу є адаптоване купе.Недоступність в загальному доступі цієї інформації на прикладі "інших позначек" створює пастку: щоб подати заявку, треба знати номер потяга. А щоб дізнатися, який склад підходить — потрібно вже подати заявку. Технологія є. Але не для всіх. Платформа УЗ — одна. Але досвід — різний. Хтось купує квиток за дві хвилини. Інший — подає заявку, прикріплює документи, чекає підтвердження. І ще телефонує, щоб з'ясувати, чи "його вагон" взагалі існує Рівність — не в наявності кнопки, а в тому, що вона працює однаково для всіх. Безбар'єрність — це не "особливий сервіс Це — коли ти просто можеш їхати. Без дозволу. Без запиту. Без принижень. Доїхати до вокзалу — якщо пощастить Коли поїздка термінова, і з квитком усе ще "на паузі" — починається інший квест: як доїхати до вокзалу людині, яка користується кріслом колісним? Громадський транспорт . Низькополі автобуси? Вони в графіках — але не в реальності. Села, передмістя, навіть околиці великих міст — без жодної доступної маршрутки. Таксі. Найдорожчий тариф: Інклюзивний — 396 грн Так, той самий, який має бути не привілеєм, а необхідністю. Бо якщо твоє "тіло" не вміщається у звичайну машину — ти платиш більше. Ми платимо не за комфорт. Ми платимо за те, щоб нас взагалі повезли. Вокзал — точка стику чи точка відчаю? Поїздка ще не почалась, але витрати та бар’єри — вже на максимумі. По приїзду на вокзал — новий квест: з'ясувати, чи існує взагалі поїзд, який тобі підходить. Потрібно купити квиток. Каса . Потрібно дізнатися, в якому складі потягу є адаптований вагон, і чи він взагалі курсує у потрібному напрямку. Заява. На місці потрібно написати заяву, яку надсилають на погодження до центрального офісу УЗ. Час очікування — 30–40 хвилин, іноді більше. Покупка квитка. Після погодження з центрального офісу ви отримуєте дозвіл на оформлення квитка. Це не миттєво, але процедура передбачена — і, за наявності місць, працює. Реєстрація на допомогу. Не забудьте повідомити про потребу в супроводі — без цього допомогу не гарантують. Таксі №2 . Доїхати назад додому. Або до готелю. Або ще кудись — бо поїзд лише завтра. Вартість — ще 400 грн. У день відправлення — все спочатку. Ще одне таксі, щоб доїхати до вокзалу. Бо іншого транспорту — немає. Ще 400 грн. Коли право поїхати перетворюється на "переконати, що маєш право" — це не про сервіс. Це про виживання. Кожен крок вимагає часу, контакту, очікування, пояснень. Кожна дія — не автоматична, а "узгоджена". І все це — лише щоб отримати право бути там, де інші вже давно їдуть. Час, як привілей Навіть якщо людині з інвалідністю вдалося доїхати до вокзалу, подолати всі попередні бар’єри та фізично дістатися до каси — це ще не гарантія, що вона зможе купити квиток. Реальна історія. Київ. Людина у кріслі колісному разом із супроводом уже на вокзалі, чекає потяг до Львова. Раптово виникає термінова потреба: через два дні потрібно їхати до Дніпра. Логічно — купити квиток одразу, поки є час і присутність. Але в спеціалізованій касі для обслуговування осіб з інвалідністю залізничного вокзалу Києва повідомляють: оформити спецквиток неможливо — працівник, який цим займається, працює лише до 19:00 .Порада — звернутись до каси ЗВ Львів після прибуття . І от що маємо на практиці: потяг прибуває до Львова о 6:30 ранку . А каса, яка обслуговує осіб з інвалідністю, на той час ще зачинена . Тобто замість вирішити питання в Києві — там, де воно виникло, — людину відправляють в інше місто, де… знову неможливо вирішити це питання одразу . Бо "ще рано" . Бо каса "працює згодом" . Бо людина з інвалідністю має або чекати кілька годин прямо на вокзалі , або приїжджати ще раз — спеціально, витрачаючи час, гроші й сили. Тобто сервіс формально доступний — але не тоді, коли потрібно людині. А тоді, коли зручно системі.? І це називається "інклюзія? Це — бар’єр із табличкою «Графік роботи» . Безбар’єрність — це не про «індивідуальний підхід за розкладом». Це про доступність у той момент, коли вона потрібна . Як для всіх. Без винятків. Без перенаправлень. Без очікувань "до відкриття". Посадка на поїзд: підйом, якого може не бути Квиток куплено. Таксі — подолано. Настав день поїздки. А далі — питання: як потрапити на платформу та у вагон? На багатьох вокзалах ліфти або не працюють, або взагалі не встановлені. Альтернатива? Сходи. Або… персонал вокзалу, який переносить людину з кріслом колісним вручну. Це не сервіс. Це — благодійність на межі травмування. Але навіть коли людина може потрапити на перон за допомогою ліфта, пандуса або взагалі безперешкодно — це працює лише у випадку, якщо її потяг вирушає з першої платформи. Якщо ні — починається справжній квест: наземні переходи, які у 90% вокзалів України взагалі не відповідають вимогам облаштованого безпечного пішохідного переходу через залізничні колії. Для людей, які пересуваються за допомогою крісла колісного, це часто — єдиний варіант потрапити до поїзда. І цей варіант — небезпечний, некомфортний, принизливий. Особливо в дощ чи сніг, коли все мокре, слизьке, замерзле. Колеса ковзають. Руки примерзають. Одяг мокрий. А тобі ще їхати. У цих же речах. Якщо немає змоги переодягтись — поїздка перетворюється на виживання. А тепер додаймо темну пору доби. Погане освітлення. А потім — ще й потяг, який зупинився просто на переході й перегородив шлях. Що далі? Альтернатива? Знову — персонал вокзалу. І знову — підняття на руках. Підйом до вагона (є вагон для осіб з інвалідністю, доступний людям, які користуються кріслом колісним) На перший погляд — усе гаразд. Але ні. Дуже часто саме потрібний вагон зупиняється там, де на платформах розташовані перешкоди: підземні переходи, кіоски з продажу, технічні опори. У таких випадках просто неможливо безпечно розкласти пандус. І, як наслідок, знову — підняття на руках. Іноді — за допомоги провідника. Часто — з участю сторонніх. Допомога, яка не завжди є Ситуація поступово змінюється — і це варто відзначити. Все більше вокзалів намагаються реагувати оперативно, допомагати, дбати. Проте досі не всі дії є системними. І навіть якщо ви повідомили про потребу в допомозі — це не завжди гарантія, що хтось вийде зустріти, підняти, провести до місця. Це не стільки провина окремих працівників, скільки результат того, що допомога залежить від людського чинника, а не вбудованої і гарантованої системи. Буває й таке: звертаєшся з проханням увімкнути ліфт для особи з інвалідністю, щоб потрапити на перон — або з іншим запитанням щодо допомоги — а у відповідь чуєш: "не на часі", або навіть: "а чого ця людина там опинилась?". Це — реальний досвід пасажирів на ЗВ Київ. І це не виняток, а симптом браку системного ставлення. Відсутність спецвагона взагалі Якщо спеціального вагона немає у складі потяга, а їхати потрібно — посадка стає ще складнішою. Жоден звичайний вагон не адаптований для людини, яка користується кріслом колісним або іншим засобом реабілітації. І навіть якщо їй вдалося зайти всередину — це ще не означає, що вона є пасажиром на рівних умовах. Часто це — лише фізична присутність у просторі, який не враховує її потреби. Мінімум простору у звичайних вагонах: немає достатньої ширини для маневру крісла, не передбачено місця для супровідника, відсутні системи фіксації для безпечного перебування в дорозі. Людину просять «пересісти», а крісло — залишити в тамбурі або притиснути до стіни. Це означає втрату контролю над власним пересуванням. Недоступні туалети Туалет може бути розташований в іншому кінці вагона або взагалі непридатний для користування. Людина змушена терпіти всю поїздку — 7–10 годин — без доступу до базової гігієни. Відсутність контролю У вагоні може не бути кнопки виклику провідника. Температурний режим і освітлення не регулюються. Людина не має доступу до жодного елементу контролю над середовищем. Що це означає на практиці? Людина не може скористатись туалетом. Не може повернутись у своєму кріслі. Не може викликати допомогу. Не може нічого змінити — бо все поза її контролем. Це — не поїздка. Це — ізоляція у русі. Нові вагони: комфорт на словах чи насправді? Так, Укрзалізниця заявляє про оновлення вагонного парку. І в останні роки дійсно з’явилися нові спецвагони, обладнані для перевезення людей, які користуються кріслом колісним. Це — крок уперед. Але питання — не лише в наявності вагона. А в тому, як і де ці вагони курсують, наскільки системним є підхід, і наскільки вони дійсно зручні в реальності. Ці вагони є лише в окремих потягах. Їх критично не вистачає. І це не просто статистика — це щоденне ускладнення для сотень пасажирів. Чому б не зробити так, щоб у кожному вагоні було принаймні одне прилаштоване купе? Ну а враховуючи наші реалії — хоча б щоб у кожному потязі був вагон із таким купе? Це має бути стандартом, а не винятком. Що працює Розкладні пандуси для посадки. Зручне місце з фіксацією для крісла колісного. Доступний санвузол, до якого можна заїхати без потреби пересідати. Кнопка виклику провідника або персоналу. Простір для супровідника поряд з пасажиром. Ці речі мали б бути стандартом. Але в українських реаліях — це, на жаль, виняток, а не норма. Що досі не працює Інформація про наявність с пеціальних вагонів залишається важкодоступною. Хоч фільтр у додатку «Укрзалізниці» формально існує, знайти його непросто, він неочевидний у користуванні та не дає змоги швидко визначити, де саме є адаптоване купе. Безбар’єрний доступ до платформ — усе ще проблема. У багатьох випадках ліфти несправні або взагалі відсутні. Пандуси часто не відповідають нормам: надто круті, нестабільні або непридатні до використання. У результаті люди, які пересуваються за допомогою крісла колісних, не можуть потрапити на платформу без сторонньої допомоги — замість мати змогу зробити це самостійно, як має бути в гідному, доступному середовищі. Новий вагон — це не все. Без системи це лише поодиноке поліпшення. Без доступу до інформації — це приклад того, як хорошу річ ховають від тих, кому вона потрібна. Безбар’єрність — це не пункт прибуття. Це має бути сама дорога. Прибуття: усе те саме, тільки в зворотному напрямку Поїздка завершується — але бар’єри не зникають. Усе, що людина долала на початку шляху, повторюється під час прибуття: знову потрібно знайти працівника, щоб допомогли з виходом; якщо спецпідйомник не працює або його не підготували — знову "на руках"; якщо платформа не перша — знову перехід між коліями через сумнівні наземні переходи; якщо немає транспорту — знову пошук таксі з тарифом «інклюзивний» або довге очікування. Нічого нового. Просто нове місто — ті ж самі старі бар’єри. А ще один нюанс: інклюзивне таксі працює з 6:00 до 22:00, але приймає замовлення фактично — лише до 21:00. Якщо поїзд прибуває пізніше, дістатися до готелю стає складніше й дорожче. До того ж, до вартості подорожі додається проживання: середня ціна за добу в готелі з базовою доступністю — від 2700 до 3200 грн. І це — ще один фактор, який робить поїздку недосяжною для багатьох. Ціна доступності Одна поїздка Львів - Київ з урахуванням таксі, проживання, квитків, якщо є супровідник, - обійдеться приблизно у 3 800-4 400– гривень. І це - за пільговим тарифом. Для порівняння: пенсія людини з інвалідністю І групи - 2 361 грн. Тобто одна дорога - це дві пенсії. (і це лише проїзд, без ночівлі чи харчування). Для порівняння: пенсія особи з інвалідністю І групи в Україні у 2025 році становить 100% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Це — 2 361 грн на місяць . Тобто одна поїздка — це дві пенсії . А іноді — й більше. Постає риторичне, але гірке питання до тих, хто розраховує й затверджує соціальні виплати: Як прожити на ці гроші, якщо навіть одна необхідна поїздка — вже недосяжна розкіш?
25.05.2025
Читати далі
Новини
Статус особи з інвалідністю внаслідок війни: хто має право і як оформити
Статус особи з інвалідністю внаслідок війни можуть отримати і військові, і цивільні, які постраждали через бойові дії. Подати заяву можна в ЦНАП-і або онлайн. Як це зробити – розповідаємо в інфографіці Інформація та фото були взяті з відкритих інтернет джерел
15.05.2025
Читати далі
Статті
Львівщина без бар’єрів: коли громадськість і влада говорять в унісо
Львів - місто з унікальним обличчям , історією та ритмом життя. Воно відкрито до змін і вже сьогодні робить реальні кроки до створення без бар’єрного середовища. Саме тут ми змогли знову відчути, наскільки важливою залишається наша першочергова місія - створення інклюзивного простору , доступного для всіх. Простору, який створений з урахуванням потреб людей з різними рівнями мобільності та особливостями сприйняття навколишнього світу. Ми - команда однодумців з Луганщини . Кожен та кожна з нас були змушені покинути свій дім через війну. Для більшості - це вже друге переміщення. Але ми не втратили ні своєї експертизи, ні мотивації працювати для суспільного блага. Сьогодні ми ділимося своїм досвідом там, де нас прихистили. І для нас особливо важливо, щоб наша робота приносила користь громадам, які відкрили свої двері для переселених людей, підтримали й дали можливість продовжувати свою справу. Для нашої команди було критично важливим знову повернутися до знайомої та важливої теми - проведення моніторингу та оцінки доступності фізичного середовища та послуг для людей з інвалідністю . Львівська обласна рада, стала ключовим партнером у цьому процесі. Завдяки їх відкритості та готовності до співпраці, ми розпочали обстеження низки об’єктів: медичних установ, адміністративних будівель, культурних просторів, зокрема Львівської філармонії. Особливо цінуємо співпрацю з керівництвом та працівниками Львівської обласної ради , за відкритість, за готовність слухати та чути, за прагнення позитивних змін. За те, що вони спроможні визнати наявність бар’єрів і мають сміливість працювати над їх усуненням. Коли влада не лише декларує, а діє разом із громадськістю - це справді надихає. Ми вдячні за партнерство, прийняття і довіру. Важливо підкреслити, що це не просто моніторинг заради процесу . Усі партнери поділяють спільне бачення: ми не зупиняємось на фіксації проблем, а будемо спільно шукаємо шляхи вирішення. Разом ми готові акумулювати ресурси, залучати підтримку й робити конкретні кроки до змін, які справді відчують люди. До нашої команди приєдналася Софія Брем - архітекторка, спеціалістка з фізичної доступності Big City Lab, головна архітекторка та розробниця «Альбому безбар’єрних рішень» . Її професійне бачення, тонке відчуття простору та глибоке розуміння принципів інклюзивного дизайну стали безцінним внеском у нашу спільну роботу. Щиро вдячні Софії за фаховість, щирість і спільні цінності, які об’єднують нас у прагненні до доступного середовища. Особливо цінною стала участь в здійсненні моніторингу наших друзів - захисників, які нині проходять реабілітацію після поранень. Хлопці стали важливими партнерами в цій роботі. І хоча вони не є технічними експертами, їхній досвід щоденного користування публічним простором після ампутацій відкриває надзвичайно важливу перспективу. Їхні спостереження, поради та зауваження - щирі, точні, життєві - допомагають нам краще зрозуміти, де насправді виникають бар’єри. Їхня участь - це не про теоретичні стандарти, а про реальність, яку необхідно враховувати. До команди долучилися також представники львівських осередків УТОС та УТОГ - організацій, що багато років працюють над захистом прав людей . Їхня експертна думка дозволяє оцінювати доступність комплексно - з урахуванням сенсорних бар’єрів, які часто залишаються невидимими для більшості. Ми віримо, що разом зможемо зробити Львівщину справді доступною - не лише у фізичному вимірі, а й у сенсі можливостей, культури та бачення інклюзивного майбутнього.
14.05.2025
Читати далі
Новини
Безбар’єрність — це про свободу: нові можливості для людей з порушеннями зору
Коли простір стає доступним, а рух — безпечним, з’являється впевненість. Навіть у незнайомому місті. Навіть без зору. Саме це і є безбар’єрність — не про пільги, а про право жити самостійно, незалежно та гідно. Днями було ухвалено важливе рішення: люди з порушеннями зору зможуть отримати вищу компенсацію за самостійно придбані засоби реабілітації . Граничну ціну на тактильні палиці (так звані білі тростини) підвищено утричі — до майже 800 гривень . Крім того, вперше передбачено компенсацію за ротаційні наконечники — до 410 гривень. Ці пристрої — не просто інструменти. Вони — про безпеку, свободу пересування, можливість орієнтуватися в просторі, бути активним. А головне — вони символізують повагу до гідності кожної людини. Міністерство соціальної політики України , у партнерстві з ПРООН в Україні та іншими організаціями, продовжує системну роботу над сучасними програмами підтримки людей з порушеннями зору. Минулого року у Вінниці відкрили спеціальний тренувальний майданчик для навчання керуванню кріслом колісним. А вже цього року у селищі Лютіж створено тренувальні зони та цифрові простори для людей із порушеннями зору . Там навчають орієнтуванню, цифровим навичкам, самообслуговуванню, а також надають фізичну та психологічну підтримку. Це приклад того, як інфраструктура може працювати на рівність. Бо справжня безбар’єрність — це не про спеціальні умови. Це про створення рівних можливостей для кожного .
14.05.2025
Читати далі
Новини
Переселені назавжди? Як Україна втрачає довіру своїх громадян
«Ми живемо в тимчасовому статусі вже 12 років. У тимчасових квартирах, з тимчасовими довідками, на тимчасових умовах. Але це — наше життя. Не на паузі. А щоденне. І все, чого ми хочемо — не чекати вічно. А знати, що нас бачать, що ми важливі, що ми — частина країни, яку не зрадили» Війна почалась не у 2022-му. Вона триває з 2014 року Коли говорять про внутрішньо переміщених осіб (ВПО), зазвичай мають на увазі повномасштабне вторгнення 2022 року. Але це - лише друга хвиля тієї трагедії, яка почалась у 2014-му: окупація Криму, частини Донецької й Луганської областей, перше покоління переселенців. Люди тікали поспіхом, з дітьми за руку, без речей, рятуючи життя. Діти змінювали школи, студенти залишали навчання, родини втрачали все: дім, плани, звичний світ. Вони не обирали переселення. Це був вибір між життям і смертю. І це був свідомий вибір залишатися з Україною. 12 років у статусі “тимчасово” З 2014 по 2025 рік - 12 років. Частина людей живе увесь цей час у статусі ВПО. За офіційними даними - понад 5 мільйонів зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб, із яких сотні тисяч переселилися ще в перші роки війни. Особливо вразливі - це пенсіонери та люди з інвалідністю. Вони залишилися без житла, без стабільного доходу, без підтримки. І - наодинці з державними формальностями, байдужістю та мовчанням. Формально - громади є. А реально - ні На Луганщині, в межах реформи децентралізації, було утворено 37 територіальних громад. Але після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році військові адміністрації створено лише у 26 з них - тобто лише в тих, які були тимчасово окуповані або залишилися на лінії фронту після 2022 року. Ще 11 громад не мають жодного органу управління. І водночас у відкритих українських державних реєстрах і далі фіксується формальне існування органів місцевого самоврядування в громадах, які були окуповані ще у 2014 році. Наприклад, відповідно до даних Єдиного державного реєстру, Кравченко Сергій Іванович досі числиться міським головою Луганська. Це демонструє розрив між офіційною статистикою та фактичною ситуацією: формально - громади існують, реально - ні органів, ні управління, ні відповідальності за людей. А отже, і переселенці з цих громад залишаються юридично “невидимими” - без захисту й без представництва. Невидима старість - невидима країна Майже половина ВПО - люди пенсійного віку. Самотні, з хронічними хворобами, без родини й без реальної підтримки. Вони туляться у гуртожитках, санаторіях, модульних містечках або на зйомному житлі в селах. Тимчасовість перетворилася на десятиліття. І ніхто вже не питає, як їм живеться. У 2023 році держава лише вперше затвердила стандарти тимчасового розміщення ВПО. Але десятки тисяч літніх людей вже понад 10 років живуть у цих умовах. Без гідності, без правдивого визнання й без гарантій. Житло? Лише на папері На початку 2024 року держава відзвітувала: постійне житло отримали 54 610 переселенців. Це - менше ніж 1% від загальної кількості ВПО. А ті, хто отримав - переважно співробітники державних установ, судових і силових структур. А переселенці з 2014 року - у гуртожитках. Вони не пріоритет. Непрозорі черги, складна бюрократія, жодного механізму обліку довготривалого переселення. Випадковість замість справедливості. Коли депозит - це вирок Постанова КМУ №332 встановлює: якщо у ВПО є понад 100 тис. грн на рахунку - допомогу на проживання буде припинено. Це стосується навіть людей з інвалідністю I–II груп. Але хто ці «багаті»? Це ті, хто відкладав на житло, операцію, лікування. Ті, хто нічого не приховував і довірився державі. Місячна допомога: 2 000 грн для ВПО; 3 000 грн для людей з інвалідністю та дітей. Ці кошти ледь дозволяють вижити. Але навіть їх позбавляють - за те, що людина має заощадження. Це не про бідність. Це про зневагу до відповідальності. Про покарання за ощадливість. Програми відновлення - не для всіх і не про всіх Програма єВідновлення наразі доступна лише для тих, чиє житло було зруйноване або пошкоджене після 24 лютого 2022 року, і лише за умови фізичного доступу до об’єкта. У червні 2024 року Верховна Рада ухвалила Закон №11161, який мав би розширити програму. Він дозволяє отримати компенсацію всім, хто після 2022 року втратив доступ до свого житла - незалежно від того, зруйноване воно чи ні. Але станом на травень 2025 року закон досі не підписаний Президентом, отже не набрав чинності. Цей закон міг би вперше надати право на компенсацію мешканцям тимчасово окупованих територій. Але навіть він не охоплює переселенців 2014–2021 років. Тобто тих, хто вже 12 років без дому - немає в системі. Регіональний коефіцієнт: дискримінація за місцем народження Формула компенсації в межах єВідновлення передбачає регіональний коефіцієнт. Для Луганської та Донецької областей - 0,5, найнижчий в Україні. Це означає: за однакове зруйноване житло люди з цих областей отримують удвічі менше. Це - системна дискримінація. І вона закладена прямо в державну формулу. Що потрібно зробити негайно Ситуація, у якій частина громадян живе без доступу до гідного житла понад 12 років, є неприйнятною для демократичної держави. Потрібні конкретні рішення: Скасувати обмеження за депозитами для вразливих категорій ВПО (зокрема осіб з інвалідністю) - Постанова №332 має бути переглянута. Розширити програми компенсацій оренди , зробити їх інклюзивними та справедливими - без дискримінаційних фільтрів. Запровадити окремі житлові програми на національному й регіональному рівнях, орієнтовані на літніх людей та маломобільних ВПО. Програми мають включати співпрацю приймаючих громад і громад походження . Останні повинні мати змогу долучатися через партнерство, планування та інформаційний обмін. Підписати Закон №11161 , а також доповнити його нормами, що враховують ситуацію переселенців 2014–2021 років. Забезпечити прозору звітність про всі витрати та результати державних програм підтримки ВПО. Замість післямови: 12 років - це не тимчасовість 12 років — це не про «тимчасово втратили дім».Це про покоління, яке виросло без дому , про старість, що минає в гуртожитку, про інвалідність, яку держава не бачить. Це — коли дитина не пам’ятає вулицю, на якій народилася. Коли мати каже: “Я не купувала нових меблів, бо ми ж скоро повернемось” — і так 12 років. Коли пенсіонер щоранку прокидається в тимчасовому ліжку, яке стало його останнім. Це про те, що десятки тисяч людей не вписуються у жодну програму, жодну формулу, жоден порядок денний . Вони — статистика, яку не оновлюють. Люди, яким сказали: почекайте. Але час не чекає. Вони старішають. Вони йдуть. Якщо держава не встигає за болем своїх громадян — вона втрачає не тільки довіру. Вона втрачає себе. Ми не можемо дозволити, щоб ті, хто вибрав Україну, залишилися забутими Україною. Зміни потрібні не завтра. Зміни потрібні вже.
10.05.2025
Читати далі
Події
Міжнародний день боротьби за права людей з інвалідністю
Щороку 5 травня у світі відзначають Міжнародний день боротьби за права людей з інвалідністю — дату, що має на меті нагадати суспільству про рівність, гідність та право на життя без бар’єрів. Саме в цей день особи з інвалідністю з 17 країн Європи провели перший спільний день дій за рівні права, започаткувавши традицію солідарності та активного спротиву дискримінації. Мета цього дня — привернути увагу до щоденних викликів, з якими стикаються мільйони людей з інвалідністю, та закликати до системної підтримки їхніх прав. Це не лише про емпатію, а передусім — про відповідальність суспільства та держави гарантувати безбар’єрний доступ до освіти, медицини, працевлаштування, транспорту та інфраструктури. Сьогодні українці з інвалідністю — це активні громадяни , професіонали, батьки, студенти, волонтери. Вони щодня доводять, що жодні фізичні чи соціальні бар’єри не можуть обмежити силу духу, волю до життя і здатність змінювати світ навколо. Особливої актуальності питання захисту прав осіб з інвалідністю набуло під час війни. Зростає кількість людей, які отримали поранення та втратили здоров’я. У цих умовах критично важливо забезпечити недискримінаційний підхід, а також доступ до державної допомоги, включаючи безоплатне протезування та засоби реабілітації в межах державної програми. Права людей з інвалідністю — це права людини . І 5 травня — це ще один привід нагадати собі: рівність, доступність і гідність — не привілеї, а норми, яких має дотримуватись кожне демократичне суспільство.
05.05.2025
Читати далі
Події
Комунікації без бар’єрів: формуємо спільний голос для змін
22 квітня на базі Національного агентства України з питань державної служби відбувся семінар "Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору: комунікація флагманських проєктів" . Захід організували Вища школа публічного управління спільно з Офісом Радниці-Уповноваженої Президента України з питань безбар’єрності за підтримки ПРООН та ЮНІСЕФ. У семінарі взяли участь близько 50 представників міністерств, зокрема заступник Міністра у справах ветеранів України Фархад Фархадов. Учасники зосередилися на розробці єдиної комунікаційної стратегії для ефективного висвітлення реформ у сфері безбар’єрності. Одним із ключових елементів заходу стала презентація кампанії соціальних змін "Коли можеш" від команди ЮНІСЕФ. Учасники обговорили завдання та очікування від комунікаційної стратегії, а також взяли участь у практичних сесіях щодо інструментів поширення меседжів, які сприяють формуванню безбар’єрного суспільства. Особливу увагу було приділено рекомендаціям Радниці-Уповноваженої Тетяни Ломакіної щодо комунікації безбар’єрності. Вона наголосила на важливості пояснення значення безбар’єрних рішень через історії людей, використання зрозумілих цифр та візуалізацію результатів, щоб зробити зміни ближчими для різних аудиторій. У центрі дискусії були принципи достовірної, чутливої та системної комунікації у шести напрямах Національної стратегії: фізичному, цифровому, інформаційному, економічному, соціальному та освітньому. «Кожен закон, реформа чи ініціатива у межах Національної стратегії безбар’єрності мають бути видимими та зрозумілими для людей. Комунікація відіграє ключову роль у цьому процесі», — зазначила Тетяна Ломакіна. «Потреба у безбар’єрності — це не тренд, а постійний процес, який необхідно прозоро та систематично висвітлювати». Семінар став важливим етапом у реалізації Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору до 2030 року, ініційованої Першою леді України Оленою Зеленською, і наблизив Україну до формування справді доступного суспільства для всіх. Всі фото взяті з інтернет ресурсу
27.04.2025
Читати далі
Новини
ЛАООІ оновлює бібліотечні фонди у закладах Дніпропетровщини
Під час робочих поїздок Дніпропетровською областю команда ЛАООІ неодноразово звертала увагу на проблему, з якою стикаються вихованці та мешканці різних установ: обмежений доступ до якісної сучасної літератури українською мовою. У багатьох бібліотеках, з якими ми ознайомились, досі переважає застаріла радянська література. І хоч інтернет та телебачення частково компенсують брак культурного дозвілля, саме читання залишається однією з ключових форм індивідуального розвитку — особливо там, де інші ресурси обмежені. Ми поставили собі за мету — оновити бібліотечні фонди закладів, які цього потребують. До кожної добірки увійдуть різножанрові твори сучасних українських авторів, класика української літератури, дитячі та підліткові книги, а також література, рекомендована самими читачами. Нам важливо, щоби книги надихали, розвивали, розширювали світогляд і відповідали запитам сьогодення. Співпраця з Національною бібліотекою України У квітні ЛАООІ підписала меморандум про співпрацю з Національною бібліотекою України імені Ярослава Мудрого . Ця партнерська ініціатива відкриває нові можливості для наповнення бібліотек актуальними виданнями. У межах цієї співпраці бібліотека вже передала першу партію книжок, які найближчим часом будуть доставлені до закладів у Дніпропетровській області. І це — лише початок. Ми віримо, що кожна дитина та молода людина має право на якісне культурне дозвілля, доступ до сучасної української книги і можливість читати те, що резонує з її життям, досвідом і мріями.
16.04.2025
Читати далі
Події
“Пріоритети та виклики політики безбар’єрності”: новий крок до інклюзивної України
У межах розробки Плану заходів з реалізації Національної стратегії безбар’єрності України на 2025–2026 роки та оновлення самої Стратегії, було проведено масштабне аналітичне дослідження. Його результатом став детальний звіт під назвою “ Пріоритети та виклики політики безбар’єрності ” . - Клікабельно Цей документ — ключовий інструмент для розуміння сучасного стану безбар’єрності в Україні. Він ґрунтується на ретельному аналізі потреб людей, які щодня зіштовхуються з бар’єрами у різних сферах життя: від фізичної інфраструктури до доступу до інформації та послуг. Аналітичний матеріал розглядає: що саме створює бар’єри; які механізми існують для їх подолання; наскільки ефективними є ці механізми; чи мають люди доступ до можливостей, які гарантує законодавство. Звіт є важливим ресурсом не лише для органів влади при плануванні політик на національному та місцевому рівнях. Ним також можуть користуватися дослідники, експерти, правозахисники, представники громадянського суспільства та всі, хто працює над створенням доступного середовища в Україні. Фактично, це — карта бар’єрів нашої країни. А для того, щоб ефективно долати ці бар’єри, спочатку треба точно знати, де вони розташовані.
12.04.2025
Читати далі
Новини
Гуманітарна ситуація в Харківській області: ключові виклики та напрямки реагування
Гуманітарна ситуація в Харківській області: ключові виклики та напрямки реагування У зв’язку з інтенсивними атаками на Харківську область та зростанням загроз для цивільного населення, команда ЛАООІ долучилася до міжсекторального обговорення з партнерами щодо оцінки потреб та координації гуманітарної відповіді. Центр оперативного реагування та евакуації повідомляє про значне збільшення кількості людей, які евакуюються з небезпечних територій Донецької області, а також Куп’янської та Золочівської громад Харківщини. Більшість із них прибуває до більш безпечних районів без найнеобхіднішого — потребуючи базових побутових речей, засобів гігієни, їжі та фінансової підтримки. Ситуація ускладнюється постійними обстрілами, зокрема застосуванням дронів-камікадзе (Shahed), що призводить до нових руйнувань цивільної інфраструктури та загибелі мирних жителів. Робота гуманітарних місій у регіоні відбувається в умовах підвищеної небезпеки. У ході зустрічі були визначені пріоритетні напрямки гуманітарного реагування: • Підтримка найбільш уразливих категорій населення, які залишаються поблизу лінії фронту; • Забезпечення термінової допомоги евакуйованим особам; • Усунення наслідків обстрілів цивільної інфраструктури; • Підготовка до можливого припинення вогню — розробка відповідного плану реагування. Також було порушено важливе питання призупинення фінансування з боку уряду США. Це створює додаткові виклики для продовження гуманітарних програм та підтримки найбільш вразливих груп. ЛАООІ продовжує співпрацю з партнерами, місцевою владою та міжнародними організаціями, аби забезпечити послідовну та ефективну допомогу людям, які цього потребують найбільше.
09.04.2025
Читати далі
Новини
Участь ЛАООІ у діалоговій платформі в місті Київ
31 березня 2025 року у Києві відбулася діалогова платформа “Залучення людей з інвалідністю до гуманітарного реагування в Україні: прогрес, виклики та напрямки для подальшого вдосконалення” , організована Humanity & Inclusion за підтримки ВООЗ в Україні. Захід об’єднав представників міжнародних гуманітарних організацій, національних кластерів, громадського сектору та організацій людей з інвалідністю. ГС “Луганська асоціація організацій осіб з інвалідністю” взяла участь у заході для посилення міжсекторного діалогу щодо інклюзивності гуманітарної відповіді. У програмі заходу: обговорення впливу змін у міжнародному фінансуванні на залучення людей з інвалідністю до планів реагування 2025 року; приклади успішної участі ОГС у наданні гуманітарної допомоги; розгляд викликів, з якими стикаються організації при реалізації інклюзивного підходу; презентація практик міжвідомчої співпраці та координації; нетворкінг і обмін досвідом. Участь у подібних заходах дозволяє не лише відстоювати права осіб з інвалідністю, а й формувати сталі рішення на рівні національної гуманітарної політики. Ми вдячні організаторам та партнерам за змістовний діалог і відкритість до співпраці.
31.03.2025
Читати далі