Для всієї країни війна почалася вночі 24 лютого 2022 року.
Для Луганська область вона не припинялася з 2014-го.

17 лютого 2022 року війна знову нагадала про себе страшно й цинічно - обстрілом дитячого садка у Станиці Луганській та школи у Врубівці. Тоді стало зрозуміло - ситуація загострюється. Обстріли повторювалися щодня.

За тиждень до повномасштабного вторгнення ЛАООІ вже були в постраждалих громадах - везли гуманітарну допомогу, підтримували людей. Але в повітрі вже було тривожно - гуркіт гармат і провокації на лінії розмежування не залишали ілюзій.

23 лютого ми відвідували Гірське. Фото - саме з того дня.

А потім настала ніч 24-го.
Безсонна. Глуха. Нереальна.

Той день був безкінечним.
Дзвінки. Повідомлення. Списки. Паніка. Рішення.

В області одразу оголосили евакуацію. Ми були на вокзалах - допомагали людям сідати в евакуаційні потяги. У Сєвєродонецьку організували власний склад допомоги. Обдзвонювали всі організації асоціації, наголошували на необхідності евакуації, з’ясовували, кому яка підтримка потрібна.

Телефоном домовлялися про відкриття хабу у Львів - туди масово їхали наші люди. Місцева влада підтримала, і ми готувалися зустрічати луганців уже там - далеко від дому.

Та доба була нескінченна.

Коли за декілька діб дісталися Львова - дорога тоді займала стільки часу через затори тих, хто рятувався, - ми почали зустрічати своїх.

Згодом іноземні асоціації запропонували евакуацію за кордон. Ми організовували, координували, підтримували.

І ще багато разів поверталися на схід - туди, де вже було пекло. Просили людей виїжджати. Вмовляли. Пояснювали. Але не всіх вдалося переконати…

Ми працювали з хабами, які організувала область. Вірили, що це ненадовго. Що ще трохи - і повернемося.

Але минуло чотири роки.

Чотири роки, як ми не були вдома.
Чотири роки втрат, тривог, валіз, нових адрес і постійного "тимчасово".
Чотири роки життя між пам’яттю і надією.

Ми втратили домівки. Але не втратили одне одного.
Ми втратили спокій. Але не втратили гідність.
Ми далеко від Луганщини. Але Луганщина - в нас.

Сьогодні, у річницю повномасштабного вторгнення, ми дякуємо всім, хто боронить Україну.
Хто тримає фронт.
Хто тримає тил.
Хто підтримує переселенців.
Хто не дозволяє нам зламатися.

Ми віримо в Україну.
Ми підтримуємо наших захисників.
Ми працюємо далі - для людей, для громад, для майбутнього.

Бо повернення - це не лише про територію.
Це про право жити вдома.

І це право ми обов’язково повернемо.

Слава Україні.