«Ми живемо в тимчасовому статусі вже 12 років. У тимчасових квартирах, з тимчасовими довідками, на тимчасових умовах. Але це — наше життя. Не на паузі. А щоденне. І все, чого ми хочемо — не чекати вічно. А знати, що нас бачать, що ми важливі, що ми — частина країни, яку не зрадили»

Війна почалась не у 2022-му. Вона триває з 2014 року

Коли говорять про внутрішньо переміщених осіб (ВПО), зазвичай мають на увазі повномасштабне вторгнення 2022 року. Але це - лише друга хвиля тієї трагедії, яка почалась у 2014-му: окупація Криму, частини Донецької й Луганської областей, перше покоління переселенців.

Люди тікали поспіхом, з дітьми за руку, без речей, рятуючи життя. Діти змінювали школи, студенти залишали навчання, родини втрачали все: дім, плани, звичний світ.

Вони не обирали переселення. Це був вибір між життям і смертю. І це був свідомий вибір залишатися з Україною.

12 років у статусі “тимчасово”

З 2014 по 2025 рік - 12 років. Частина людей живе увесь цей час у статусі ВПО. За офіційними даними - понад 5 мільйонів зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб, із яких сотні тисяч переселилися ще в перші роки війни.

Особливо вразливі - це пенсіонери та люди з інвалідністю. Вони залишилися без житла, без стабільного доходу, без підтримки. І - наодинці з державними формальностями, байдужістю та мовчанням.

Формально - громади є. А реально - ні

На Луганщині, в межах реформи децентралізації, було утворено 37 територіальних громад. Але після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році військові адміністрації створено лише у 26 з них - тобто лише в тих, які були тимчасово окуповані або залишилися на лінії фронту після 2022 року.

Ще 11 громад не мають жодного органу управління. І водночас у відкритих українських державних реєстрах і далі фіксується формальне існування органів місцевого самоврядування в громадах, які були окуповані ще у 2014 році.

Наприклад, відповідно до даних Єдиного державного реєстру, Кравченко Сергій Іванович досі числиться міським головою Луганська.

Це демонструє розрив між офіційною статистикою та фактичною ситуацією: формально - громади існують, реально - ні органів, ні управління, ні відповідальності за людей. А отже, і переселенці з цих громад залишаються юридично “невидимими” - без захисту й без представництва.

Невидима старість - невидима країна

Майже половина ВПО - люди пенсійного віку. Самотні, з хронічними хворобами, без родини й без реальної підтримки. Вони туляться у гуртожитках, санаторіях, модульних містечках або на зйомному житлі в селах.

Тимчасовість перетворилася на десятиліття. І ніхто вже не питає, як їм живеться.

У 2023 році держава лише вперше затвердила стандарти тимчасового розміщення ВПО. Але десятки тисяч літніх людей вже понад 10 років живуть у цих умовах. Без гідності, без правдивого визнання й без гарантій.

Житло? Лише на папері

На початку 2024 року держава відзвітувала: постійне житло отримали 54 610 переселенців. Це - менше ніж 1% від загальної кількості ВПО. А ті, хто отримав - переважно співробітники державних установ, судових і силових структур.

А переселенці з 2014 року - у гуртожитках. Вони не пріоритет.

Непрозорі черги, складна бюрократія, жодного механізму обліку довготривалого переселення. Випадковість замість справедливості.

Коли депозит - це вирок

Постанова КМУ №332 встановлює: якщо у ВПО є понад 100 тис. грн на рахунку - допомогу на проживання буде припинено. Це стосується навіть людей з інвалідністю I–II груп.

Але хто ці «багаті»? Це ті, хто відкладав на житло, операцію, лікування. Ті, хто нічого не приховував і довірився державі.

Місячна допомога:

• 2 000 грн для ВПО;
• 3 000 грн для людей з інвалідністю та дітей.

Ці кошти ледь дозволяють вижити. Але навіть їх позбавляють - за те, що людина має заощадження.

Це не про бідність. Це про зневагу до відповідальності. Про покарання за ощадливість.

Програми відновлення - не для всіх і не про всіх

Програма єВідновлення наразі доступна лише для тих, чиє житло було зруйноване або пошкоджене після 24 лютого 2022 року, і лише за умови фізичного доступу до об’єкта.

У червні 2024 року Верховна Рада ухвалила Закон №11161, який мав би розширити програму. Він дозволяє отримати компенсацію всім, хто після 2022 року втратив доступ до свого житла - незалежно від того, зруйноване воно чи ні.

Але станом на травень 2025 року закон досі не підписаний Президентом, отже не набрав чинності.

Цей закон міг би вперше надати право на компенсацію мешканцям тимчасово окупованих територій. Але навіть він не охоплює переселенців 2014–2021 років. Тобто тих, хто вже 12 років без дому - немає в системі.

Регіональний коефіцієнт: дискримінація за місцем народження

Формула компенсації в межах єВідновлення передбачає регіональний коефіцієнт. Для Луганської та Донецької областей - 0,5, найнижчий в Україні.

Це означає: за однакове зруйноване житло люди з цих областей отримують удвічі менше.

Це - системна дискримінація. І вона закладена прямо в державну формулу.

Що потрібно зробити негайно

Ситуація, у якій частина громадян живе без доступу до гідного житла понад 12 років, є неприйнятною для демократичної держави. Потрібні конкретні рішення:

1. Скасувати обмеження за депозитами для вразливих категорій ВПО (зокрема осіб з інвалідністю) - Постанова №332 має бути переглянута.
2. Розширити програми компенсацій оренди, зробити їх інклюзивними та справедливими - без дискримінаційних фільтрів.
3. Запровадити окремі житлові програми на національному й регіональному рівнях, орієнтовані на літніх людей та маломобільних ВПО.

Програми мають включати співпрацю приймаючих громад і громад походження. Останні повинні мати змогу долучатися через партнерство, планування та інформаційний обмін.

1. Підписати Закон №11161, а також доповнити його нормами, що враховують ситуацію переселенців 2014–2021 років.
2. Забезпечити прозору звітність про всі витрати та результати державних програм підтримки ВПО.

Замість післямови: 12 років - це не тимчасовість

12 років — це не про «тимчасово втратили дім».Це про покоління, яке виросло без дому, про старість, що минає в гуртожитку, про інвалідність, яку держава не бачить.

Це — коли дитина не пам’ятає вулицю, на якій народилася. Коли мати каже: “Я не купувала нових меблів, бо ми ж скоро повернемось” — і так 12 років. Коли пенсіонер щоранку прокидається в тимчасовому ліжку, яке стало його останнім.

Це про те, що десятки тисяч людей не вписуються у жодну програму, жодну формулу, жоден порядок денний. Вони — статистика, яку не оновлюють. Люди, яким сказали: почекайте. Але час не чекає. Вони старішають. Вони йдуть.

Якщо держава не встигає за болем своїх громадян — вона втрачає не тільки довіру. Вона втрачає себе.

Ми не можемо дозволити, щоб ті, хто вибрав Україну, залишилися забутими Україною.

Зміни потрібні не завтра. Зміни потрібні вже.