“Пріоритети та виклики політики безбар’єрності”: новий крок до інклюзивної України

12.04.2025
Події
У межах розробки Плану заходів з реалізації Національної стратегії безбар’єрності України на 2025–2026 роки та оновлення самої Стратегії, було проведено масштабне аналітичне дослідження. Його результатом став детальний звіт під назвою “Пріоритети та виклики політики безбар’єрності”. - Клікабельно
Цей документ — ключовий інструмент для розуміння сучасного стану безбар’єрності в Україні. Він ґрунтується на ретельному аналізі потреб людей, які щодня зіштовхуються з бар’єрами у різних сферах життя: від фізичної інфраструктури до доступу до інформації та послуг.
Аналітичний матеріал розглядає:
- що саме створює бар’єри;
- які механізми існують для їх подолання;
- наскільки ефективними є ці механізми;
- чи мають люди доступ до можливостей, які гарантує законодавство.
Звіт є важливим ресурсом не лише для органів влади при плануванні політик на національному та місцевому рівнях. Ним також можуть користуватися дослідники, експерти, правозахисники, представники громадянського суспільства та всі, хто працює над створенням доступного середовища в Україні.
Фактично, це — карта бар’єрів нашої країни. А для того, щоб ефективно долати ці бар’єри, спочатку треба точно знати, де вони розташовані.
Новини і події
Всі публікаціїНовини
Закон для рівності на дорозі
Кабінет Міністрів України підтримав важливий крок на шляху до посилення прав водіїв з інвалідністю, схваливши законопроєкт, ініційований Міністерством у справах ветеранів. Документ має на меті врегулювати питання паркування, ідентифікації та контролю за дотриманням пільг для людей з інвалідністю, які керують транспортними засобами. Що зміниться? Попри існуючі штрафи, паркувальні місця для осіб з інвалідністю часто незаконно займають ті, хто не має на це права. Законопроєкт пропонує дієвий механізм контролю за використанням цих місць: Запроваджується єдиний розпізнавальний знак “Водій з інвалідністю” з QR-кодом , який підтверджує право на пільги. Уточнюються вимоги до облаштування паркомісць для транспортних засобів, якими керують або які перевозять осіб з інвалідністю. Визначається порядок пред’явлення документів – як у паперовій, так і електронній формі. Посилюється контроль за дотриманням правил , що дозволить уникнути зловживань. Законопроєкт вносить зміни до двох ключових законів: “Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” — деталізуються норми облаштування паркувальних місць та вимоги до розпізнавального знака. “Про дорожній рух” — впроваджується обов’язкове використання нового знака під час перевезення або керування автомобілем особою з інвалідністю. Закон створено у партнерстві з ветеранською спільнотою Документ розроблено у відповідь на численні звернення від ветеранів та ветеранок, які після поранень або контузій отримали інвалідність, але прагнуть залишатися мобільними та самостійними. Саме їхній запит ліг в основу ініціативи. Що далі? Наступний етап — розгляд законопроєкту у Верховній Раді України. Це рішення — не лише про регулювання дорожнього руху, а про визнання реальних потреб тих, хто боронив країну і хоче продовжувати повноцінне життя. Інформація та фото були взяті з відкритих інтернет джерел
28.05.2025
Читати далі
Статті
Тиждень безбар'єрності — а чому не місяць? Чому не рік? Чому не життя без бар'єрів?
Тиждень безбар'єрності — а чому не місяць? Чому не рік? Чому не життя без бар'єрів? Поїздка Львів – Київ. Для когось - звична подорож. Для когось - дорога через сотні перешкод. Цей текст - не про акцію. Він про досвід, який змушує переосмислити саме слово «доступність». Бар'єри не не зникають за тиждень. Безбар'єрність — це не тиждень. Це — життя. І вибір: бачити людину чи ні. Ми не просимо. Ми просто хочемо поїхати. Сісти в поїзд. Доїхати. Побачити родину. Побувати на роботі. Провести зустріч. Але якщо ти користуєшся кріслом колісним — "просто" закінчується одразу. Реалії Нерівний доступ до квитка Так, квиток можна замовити. І навіть через офіційний додаток Укрзалізниці. Але проблема — не в наявності кнопки. Проблема — в тому, як це працює насправді. Щоб замовити спецкупе у спеціальному вагоні, доступне людям з інвалідністю, які користуються кріслом колісним або іншими спеціальними засобами реабілітації, та їх супровідникам, потрібно: обрати поїзд (але ви не знаєте, в якому з них є адаптоване купе); заповнити спеціальну заявку; прикріпити документи, що підтверджують інвалідність; вказати тип засобу реабілітації; ввести номер потяга (на свій страх і ризик — бо не позначено, де є потрібний вагон); дочекатися відповіді — зазвичай на електронну пошту. Як зазначено на сайті Укрзалізниці, заявку можна подати щонайменше за 5 діб до запланованої дати подорожі. Враховуйте, що час обробки заявки — до 24 годин. Але скажімо відверто — у 2025 році, в умовах повномасштабної війни, чи всі ваші поїздки заплановані заздалегідь? Хтось їде раптово — на лікування. Хтось терміново мусить з'явитися в суд, оформити документи, поїхати до пораненого родича чи евакуюватися. Це — не туризм. Це — реальність воєнного часу. І ця реальність не сумісна з системою, яка вимагає передбачити все наперед і чекати відповіді. Такий підхід відсікає всіх, хто не живе в умовному мирі. А саме ці люди — і є найбільш уразливими. Їм не зручно чекати. Їм потрібно їхати. Тут і зараз. Позначки є для всіх. Крім нас. В інтерфейсі Укрзалізниці: поїзди позначені як "Інтерсіті+", "дитячий", "жіночий", "флагманський" , але жодна піктограма не свідчить про наявність вагона з адаптованим купе.Тож людина обирає склад навмання. Далі — дзвінок від співробітника УЗ: "У цьому потязі немає спецвагона. Вам не підходить. Можемо запропонувати інший рейс… на інший день…" І починається гра в "вгадай, коли тебе повезуть": Який потяг обладнаний Коли він їде? Чому цього не вказано одразу? Це не сервіс. Це — імпровізація. Це не планування. Це — телефонна координація наосліп. І навіть коли система формально працює — вона не враховує базових потреб. Людині дуже важко заздалегідь перевірити, у якому складі потягу є адаптоване купе.Недоступність в загальному доступі цієї інформації на прикладі "інших позначек" створює пастку: щоб подати заявку, треба знати номер потяга. А щоб дізнатися, який склад підходить — потрібно вже подати заявку. Технологія є. Але не для всіх. Платформа УЗ — одна. Але досвід — різний. Хтось купує квиток за дві хвилини. Інший — подає заявку, прикріплює документи, чекає підтвердження. І ще телефонує, щоб з'ясувати, чи "його вагон" взагалі існує Рівність — не в наявності кнопки, а в тому, що вона працює однаково для всіх. Безбар'єрність — це не "особливий сервіс Це — коли ти просто можеш їхати. Без дозволу. Без запиту. Без принижень. Доїхати до вокзалу — якщо пощастить Коли поїздка термінова, і з квитком усе ще "на паузі" — починається інший квест: як доїхати до вокзалу людині, яка користується кріслом колісним? Громадський транспорт . Низькополі автобуси? Вони в графіках — але не в реальності. Села, передмістя, навіть околиці великих міст — без жодної доступної маршрутки. Таксі. Найдорожчий тариф: Інклюзивний — 396 грн Так, той самий, який має бути не привілеєм, а необхідністю. Бо якщо твоє "тіло" не вміщається у звичайну машину — ти платиш більше. Ми платимо не за комфорт. Ми платимо за те, щоб нас взагалі повезли. Вокзал — точка стику чи точка відчаю? Поїздка ще не почалась, але витрати та бар’єри — вже на максимумі. По приїзду на вокзал — новий квест: з'ясувати, чи існує взагалі поїзд, який тобі підходить. Потрібно купити квиток. Каса . Потрібно дізнатися, в якому складі потягу є адаптований вагон, і чи він взагалі курсує у потрібному напрямку. Заява. На місці потрібно написати заяву, яку надсилають на погодження до центрального офісу УЗ. Час очікування — 30–40 хвилин, іноді більше. Покупка квитка. Після погодження з центрального офісу ви отримуєте дозвіл на оформлення квитка. Це не миттєво, але процедура передбачена — і, за наявності місць, працює. Реєстрація на допомогу. Не забудьте повідомити про потребу в супроводі — без цього допомогу не гарантують. Таксі №2 . Доїхати назад додому. Або до готелю. Або ще кудись — бо поїзд лише завтра. Вартість — ще 400 грн. У день відправлення — все спочатку. Ще одне таксі, щоб доїхати до вокзалу. Бо іншого транспорту — немає. Ще 400 грн. Коли право поїхати перетворюється на "переконати, що маєш право" — це не про сервіс. Це про виживання. Кожен крок вимагає часу, контакту, очікування, пояснень. Кожна дія — не автоматична, а "узгоджена". І все це — лише щоб отримати право бути там, де інші вже давно їдуть. Час, як привілей Навіть якщо людині з інвалідністю вдалося доїхати до вокзалу, подолати всі попередні бар’єри та фізично дістатися до каси — це ще не гарантія, що вона зможе купити квиток. Реальна історія. Київ. Людина у кріслі колісному разом із супроводом уже на вокзалі, чекає потяг до Львова. Раптово виникає термінова потреба: через два дні потрібно їхати до Дніпра. Логічно — купити квиток одразу, поки є час і присутність. Але в спеціалізованій касі для обслуговування осіб з інвалідністю залізничного вокзалу Києва повідомляють: оформити спецквиток неможливо — працівник, який цим займається, працює лише до 19:00 .Порада — звернутись до каси ЗВ Львів після прибуття . І от що маємо на практиці: потяг прибуває до Львова о 6:30 ранку . А каса, яка обслуговує осіб з інвалідністю, на той час ще зачинена . Тобто замість вирішити питання в Києві — там, де воно виникло, — людину відправляють в інше місто, де… знову неможливо вирішити це питання одразу . Бо "ще рано" . Бо каса "працює згодом" . Бо людина з інвалідністю має або чекати кілька годин прямо на вокзалі , або приїжджати ще раз — спеціально, витрачаючи час, гроші й сили. Тобто сервіс формально доступний — але не тоді, коли потрібно людині. А тоді, коли зручно системі.? І це називається "інклюзія? Це — бар’єр із табличкою «Графік роботи» . Безбар’єрність — це не про «індивідуальний підхід за розкладом». Це про доступність у той момент, коли вона потрібна . Як для всіх. Без винятків. Без перенаправлень. Без очікувань "до відкриття". Посадка на поїзд: підйом, якого може не бути Квиток куплено. Таксі — подолано. Настав день поїздки. А далі — питання: як потрапити на платформу та у вагон? На багатьох вокзалах ліфти або не працюють, або взагалі не встановлені. Альтернатива? Сходи. Або… персонал вокзалу, який переносить людину з кріслом колісним вручну. Це не сервіс. Це — благодійність на межі травмування. Але навіть коли людина може потрапити на перон за допомогою ліфта, пандуса або взагалі безперешкодно — це працює лише у випадку, якщо її потяг вирушає з першої платформи. Якщо ні — починається справжній квест: наземні переходи, які у 90% вокзалів України взагалі не відповідають вимогам облаштованого безпечного пішохідного переходу через залізничні колії. Для людей, які пересуваються за допомогою крісла колісного, це часто — єдиний варіант потрапити до поїзда. І цей варіант — небезпечний, некомфортний, принизливий. Особливо в дощ чи сніг, коли все мокре, слизьке, замерзле. Колеса ковзають. Руки примерзають. Одяг мокрий. А тобі ще їхати. У цих же речах. Якщо немає змоги переодягтись — поїздка перетворюється на виживання. А тепер додаймо темну пору доби. Погане освітлення. А потім — ще й потяг, який зупинився просто на переході й перегородив шлях. Що далі? Альтернатива? Знову — персонал вокзалу. І знову — підняття на руках. Підйом до вагона (є вагон для осіб з інвалідністю, доступний людям, які користуються кріслом колісним) На перший погляд — усе гаразд. Але ні. Дуже часто саме потрібний вагон зупиняється там, де на платформах розташовані перешкоди: підземні переходи, кіоски з продажу, технічні опори. У таких випадках просто неможливо безпечно розкласти пандус. І, як наслідок, знову — підняття на руках. Іноді — за допомоги провідника. Часто — з участю сторонніх. Допомога, яка не завжди є Ситуація поступово змінюється — і це варто відзначити. Все більше вокзалів намагаються реагувати оперативно, допомагати, дбати. Проте досі не всі дії є системними. І навіть якщо ви повідомили про потребу в допомозі — це не завжди гарантія, що хтось вийде зустріти, підняти, провести до місця. Це не стільки провина окремих працівників, скільки результат того, що допомога залежить від людського чинника, а не вбудованої і гарантованої системи. Буває й таке: звертаєшся з проханням увімкнути ліфт для особи з інвалідністю, щоб потрапити на перон — або з іншим запитанням щодо допомоги — а у відповідь чуєш: "не на часі", або навіть: "а чого ця людина там опинилась?". Це — реальний досвід пасажирів на ЗВ Київ. І це не виняток, а симптом браку системного ставлення. Відсутність спецвагона взагалі Якщо спеціального вагона немає у складі потяга, а їхати потрібно — посадка стає ще складнішою. Жоден звичайний вагон не адаптований для людини, яка користується кріслом колісним або іншим засобом реабілітації. І навіть якщо їй вдалося зайти всередину — це ще не означає, що вона є пасажиром на рівних умовах. Часто це — лише фізична присутність у просторі, який не враховує її потреби. Мінімум простору у звичайних вагонах: немає достатньої ширини для маневру крісла, не передбачено місця для супровідника, відсутні системи фіксації для безпечного перебування в дорозі. Людину просять «пересісти», а крісло — залишити в тамбурі або притиснути до стіни. Це означає втрату контролю над власним пересуванням. Недоступні туалети Туалет може бути розташований в іншому кінці вагона або взагалі непридатний для користування. Людина змушена терпіти всю поїздку — 7–10 годин — без доступу до базової гігієни. Відсутність контролю У вагоні може не бути кнопки виклику провідника. Температурний режим і освітлення не регулюються. Людина не має доступу до жодного елементу контролю над середовищем. Що це означає на практиці? Людина не може скористатись туалетом. Не може повернутись у своєму кріслі. Не може викликати допомогу. Не може нічого змінити — бо все поза її контролем. Це — не поїздка. Це — ізоляція у русі. Нові вагони: комфорт на словах чи насправді? Так, Укрзалізниця заявляє про оновлення вагонного парку. І в останні роки дійсно з’явилися нові спецвагони, обладнані для перевезення людей, які користуються кріслом колісним. Це — крок уперед. Але питання — не лише в наявності вагона. А в тому, як і де ці вагони курсують, наскільки системним є підхід, і наскільки вони дійсно зручні в реальності. Ці вагони є лише в окремих потягах. Їх критично не вистачає. І це не просто статистика — це щоденне ускладнення для сотень пасажирів. Чому б не зробити так, щоб у кожному вагоні було принаймні одне прилаштоване купе? Ну а враховуючи наші реалії — хоча б щоб у кожному потязі був вагон із таким купе? Це має бути стандартом, а не винятком. Що працює Розкладні пандуси для посадки. Зручне місце з фіксацією для крісла колісного. Доступний санвузол, до якого можна заїхати без потреби пересідати. Кнопка виклику провідника або персоналу. Простір для супровідника поряд з пасажиром. Ці речі мали б бути стандартом. Але в українських реаліях — це, на жаль, виняток, а не норма. Що досі не працює Інформація про наявність с пеціальних вагонів залишається важкодоступною. Хоч фільтр у додатку «Укрзалізниці» формально існує, знайти його непросто, він неочевидний у користуванні та не дає змоги швидко визначити, де саме є адаптоване купе. Безбар’єрний доступ до платформ — усе ще проблема. У багатьох випадках ліфти несправні або взагалі відсутні. Пандуси часто не відповідають нормам: надто круті, нестабільні або непридатні до використання. У результаті люди, які пересуваються за допомогою крісла колісних, не можуть потрапити на платформу без сторонньої допомоги — замість мати змогу зробити це самостійно, як має бути в гідному, доступному середовищі. Новий вагон — це не все. Без системи це лише поодиноке поліпшення. Без доступу до інформації — це приклад того, як хорошу річ ховають від тих, кому вона потрібна. Безбар’єрність — це не пункт прибуття. Це має бути сама дорога. Прибуття: усе те саме, тільки в зворотному напрямку Поїздка завершується — але бар’єри не зникають. Усе, що людина долала на початку шляху, повторюється під час прибуття: знову потрібно знайти працівника, щоб допомогли з виходом; якщо спецпідйомник не працює або його не підготували — знову "на руках"; якщо платформа не перша — знову перехід між коліями через сумнівні наземні переходи; якщо немає транспорту — знову пошук таксі з тарифом «інклюзивний» або довге очікування. Нічого нового. Просто нове місто — ті ж самі старі бар’єри. А ще один нюанс: інклюзивне таксі працює з 6:00 до 22:00, але приймає замовлення фактично — лише до 21:00. Якщо поїзд прибуває пізніше, дістатися до готелю стає складніше й дорожче. До того ж, до вартості подорожі додається проживання: середня ціна за добу в готелі з базовою доступністю — від 2700 до 3200 грн. І це — ще один фактор, який робить поїздку недосяжною для багатьох. Ціна доступності Одна поїздка Львів - Київ з урахуванням таксі, проживання, квитків, якщо є супровідник, - обійдеться приблизно у 3 800-4 400– гривень. І це - за пільговим тарифом. Для порівняння: пенсія людини з інвалідністю І групи - 2 361 грн. Тобто одна дорога - це дві пенсії. (і це лише проїзд, без ночівлі чи харчування). Для порівняння: пенсія особи з інвалідністю І групи в Україні у 2025 році становить 100% прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Це — 2 361 грн на місяць . Тобто одна поїздка — це дві пенсії . А іноді — й більше. Постає риторичне, але гірке питання до тих, хто розраховує й затверджує соціальні виплати: Як прожити на ці гроші, якщо навіть одна необхідна поїздка — вже недосяжна розкіш?
25.05.2025
Читати далі
Новини
Статус особи з інвалідністю внаслідок війни: хто має право і як оформити
Статус особи з інвалідністю внаслідок війни можуть отримати і військові, і цивільні, які постраждали через бойові дії. Подати заяву можна в ЦНАП-і або онлайн. Як це зробити – розповідаємо в інфографіці Інформація та фото були взяті з відкритих інтернет джерел
15.05.2025
Читати далі